Перший тріатлон

Здавалось би, олімпійська дистанція. Не айронмен, не навіть половина айронмен, а лише 1500м плавання + 40км велосипеду + 10км бігу. Само собою, всі із цих дистанцій окремо виконати проблеми нема жодної для мене тепер. Але ж це треба робити разом. А ще невідомість транзитних зон, невідомий мені дух тріатлонних змагань. Та про все по порядку.

Варто почати з того, що я мала їхати на спринт у Полтаву, він відбуватиметься за тиждень. Але в якийсь момент мій тренер з тріатлону і плавання Назар Орестович вирішив, що краще таки їхати у Дніпро. А раз вже витрачати 18 годин на дорогу в один бік, то й прожити треба там максимальний досвід, тобто вдвічі більшу дистанцію на змаганні. Звичайно, план був - просто фінішувати. В цьому я навіть не сумнівалась. Якщо не підведе техніка, то всі ці відстані мені по плечу. Так я думала до свого першого потрапляння у відкриту воду минулого тижня.

Я не з панікливих, але обережних. На водоймах переважно купаюсь недалеко від берега, темне дно мені не сильно комфортне, я і не пхалась. Досвід плавання у гідрокостюмі в басейні є, то ж є розуміння, що це легше, швидше і нема контакту шкіри з всякими місцевими водяними мешканцями і рослинками. Не помогло! Жодні логічні пояснення чи аргументи не працюють, коли тебе бере панічна атака. Вперше в своєму житті мене стиснуло в животі аж до болю, в грудях став якийсь ком, який не дозволяв дихати ні над водою, ні тим більше під нею. І ще більша паніка брала від того, що старт за тиждень, а необхідного досвіду дібрати часу не буде.

Разом з тим за цей тиждень я ще мала купу клопоту з зубом мудрості, який почав свої процеси дуже невдало і невчасно, відтак курс антибіотиків, які з‘їли всі мої чесно напрацьовані мітохондрії, анатсезії, три походи до дениистів, останній з яких у день виїзду в Дніпро. А ще, традиційні, як мені здається, для тріатлетів-початківців проблеми з гідрокостюмом, його доставкою, його обміном, терміновими дзвінками, проханнями-благаннями вислати швидше ітдітп. Словом, все йшло не за планом від початку, з купою перешкод, про деякі з яких я навіть і не буду писати. Але ок, сиджу в поїзді і їду в нєізвєстность.

Взяла книжку, яку вже довго мучу, думала дочитаю. Ага, та ясно! За кожним абзацом поринала в якісь свої переживання, думки і здогадки, як же буде з тим тріатлоном.

За день до старту була можливість спробувати проплисти у Дніпрі річці. Вітряна погода здіймала хвилі проти течії. Нічого доброго для мене це не віщувало. І вірно, бо тренування я провалила з тріском. Знов паніка, знов неможливість занурити голову під воду. Всі можливі заспокоєння я до себе промовила, почала по трошки брасувати, потім пробувати кроль. Ще проти течії трохи йшло. Коли опинилась лицем до хвиль - все, знову ступор. Вийшла в розпачі, Назар відправив на ще одне мале коло. Практично та сама ситуація. Спектр думок, який роївся в моїй голові можна окреслити десь так: нашо мені був той тріатлон/в мене непогано виходить велоспорт, треба на ньому і сконцентруватись/може не стартувати взагалі/варто відмовитись від думки про айронмен, шукати собі щось інше/найстрашніше - це розгойдування на хвилях і те, що я не бачу, куди я пливу/якщо дуже повільно все робити, то можна спробувати заспокоїтись/якщо я завтра випливу, то я вже перемогла/якщо я завтра знов запанікую, то це пекло триватиме дуже довго.

А то, знаєте, не дуже додає впевненості в собі як в спортсменці за день до першого в житті тріатлону. Я поговорила із тренером, рідними і друзями, яким довіряю в цій темі, зібрала всі лайфхаки і поради, проаналізувала страхи і визначила, що потенційно можу опанувати все, крім хвиль. Останнє, що лишалось зробити - піти на набережну і відчайдушно пробувати домовитись із Ревучим, щоб завтра з 12:00 до 12:30 був спокійним, почекав, поки я пропливу, а тоді робив, що хоче. Ну він мене послухався! На ранок - штиль))

Я не буду розповідати про те, як погано я спала і мандражувала. За останні свої змагання, які були першими))), я зрозуміла, що перед подією я стаю мовчазною, мені краще бути наодинці, погано собі спати, думати-передумувати і визначати якісь опорні пункти та орієнтири.

Прийшла на старт з купою речей, постояла в черзі на маркування. Подивилась на інших аматорів, а вони в тріатлоні, знаєте, не промах. Велосипеди, яких світ не бачив, форми, шоломи, гідрокостюми, гарміни. Воно і захоплює з одного боку, але і зацікавлює, чи справді екіпа аж так вирішує. Забіжу наперед і скажу - ні не вирішує аж так, бо мені на моєму груповому, досить скромному велосипеді без лежака, в звичайному шоломі-не-каплі доводилось обганяти Чужих на крутих дисках, вгору і згори.

Вся промаркована і з чіпом я пішла знайомитись із транзитною зоною. Дуже приємно було, що і Анатолій Шевчук, і Сергій Прийма, і Назар були в суддях, вони мені заодно попідказували, що і як краще порозкладати, щоб потім тратити менше часу. Але окрім суто інформаційної допомоги, це - підтримка моральна, коли ти вперше робиш щось в незнайомому місці серед незнайомців. За це я ще вдячна одноклубнику Сергію Кудравцю.

Все готово, велосипед висить, шолом, окуляри, гелі, туфлі, кросівки, все готове до своїх етапів. Я одягнула гідрокостюм і пішла на пробних 15 хвилин у воді перед самим стартом. Зібрала весь багаж в голові до купи і пірнула. Спокійно, повільно, концентруючись на вигляді своїх рук під водою, почала гребти, зрозуміла, що все спрацьовує, як я себе і переконувала. Більш-менш спокійно я пішла зі всіма до старту, який був із води. Ми всі, як жаби, чекали стартового гудка і коли він пролунав, а всі почали чимдуж гребти, здійнявши хвилі, я знову впала в ступор. 

Декілька хвилин я втратила на тому, що почекала, поки від мене маса відпливе, заспокоїла себе і поволі перейшла на кроль. Коли я одного за другим почала обганяти учасників, мій страх перетворився у азарт і вже до кінця я не збивалась жодного разу, впевнено  гребла, відчуваючи себе дуже могутньою в той момент. Два відрізки проти течії давались трішки важче, проте такі ж за течією давали можливість наздогнати все. З орієнтуванням справилась, мій трек на страві показав доволі рівні лінії. 

Вилізла (інакше не скажеш) на понтон і побігла до свого місця в транзитній зоні. Мій багатостраждальний гідрік злетів з мене без проблем і вазелінів, я встигла ще одягнути шкарпетки, оскільки боялась ризикнути бігти босоніж. І вийшла на велосипед. Спочатку трошки віддихувалась, бо адреналін дуже бив в очі. Я не могла натішитись, що з плаванням я справилась, а значить все інше буде ок. Вело-траса була цікава з затяжним неважким підйомом, але з різкого повороту, тобто з низької швидкості. Ще було три 180-градусних розвороти, цього я не люблю. І таких 6 кіл. Завданням для себе я поставила тримати стабільну швидкість вище 30км/год, за вийнятком підйому, втрати від якого потім надолужити на спуску. Можна було б пробувати їхати і швидше, але ж я не знала, як поведуть себе після цього ноги у бігу.

Все йшло за планом, щоразу в підйомі я обганяла декількох учасників. Коли ж я побачила, що обійшла трьох дівчат, зрозуміла, що на цьому і закінчується «просто фінішувати», а починається «вирвати собі якомога більшу фору на вело, бо біг в мене не є сильний» і «працюєм на тумбочку». 

Насправді з цього моменту і почались страждання. Бо якщо б просто фінішувати, то я б собі спокійненько і дотрусила. А тут зійшовши з велосипеда, я доволі швидко перезулась в кросівки, з‘їла гелю і побігла. 

В перші ж метри глянула на годинник і побачила якийсь неймовірний для себе темп 4:30-4:40. Подумала, що зламався датчик, або я десь випадково щось не те натиснула. Я робила бріки (вело+біг) раніше, але не в таких темпах і без адреналіну, тому не мала досвіду такого, щоб я ото летіла, наче лань і не вмирала при цьому. Ну, думаю, напевне розігріті ноги, плюс повмикались якісь незвідані м‘язики, довго це тривати точно не буде, треба брати, поки дають. І я почала просто підтримувати цей темп якомога довше. Звісно вже після двох км вже побачила 5:00. Та й це для мене фантастика. Але і почало бути тяжко, а ще й обіднє східноукраїнське сонце. Учасники оббігали мене один за другим, як я об‘їжджала їх на велосипеді. І от мене минула перша дівчина. Мій темп почав падати ще на 5-10 секунд, я чіплялась умовно за всяких дядьків і «сідала їм на колесо», щоб хоч трохи ще потримати цю швидкість. Мене підбадьорювала моя донецька товаришка Інна, яка мешкає в Дніпрі, я весь час чула "Марта, Марта" від маленьких і дорослих Левів, які теж приїхали змагатись наступного дня. Також дівчата з Одеси, які фінішували спринтерську дистанцію. А ще, як виявилось потім, новий товариш Роман із Quick Telemart Cycling Team, з яким ми познайомились на Турі. Makeba Cycling School і мої велотренери, які завжди вчасно пишуть побажання успіху. І найважливіше - моя сім"я і друзі, які все це дивились в прямій трансляції і тут же обговорювали в наших чатах. То буде зараз звучати пафосно, бо я розповідаю лише про аматорську олімпійку і я розумію, що то не велика справа. Але така підтримка додає крила в ті моменти, в які ти знаходишся і так вже на грані легендарного "прєодолєнія". Більш того, коли ти і не знав, що взагалі на таке здатен. 

Словом, я фінішувала третя серед усіх жінок і друга в своїй віковій категорії. Фізично найважчим був для мене біг, і зараз я вже розумію, на чому буду фокусуватись цього літа. Питання страху відкритої води було вирішене ситуативно завдяки дипломатичним зв"язкам із річкою. Тож над цим теж треба буде багато працювати, особливо у морі. Короткі тріатлонні дистанції дарма недооцінені. Справжнім досягненням пересічні люди вважатимуть хіба айронмен. Але мала дистанція не є простішою, бо коротшою. Напевне навпаки. Чим коротша, тим менше права на похибку, тим вищий темп, тим більші зусилля, тим більше болю. Відтак - приємне відчуття опісля. 

P.S. Класний і цікавий досвід - побувати на етапі Кубку Європи серед елітних спортсменів. Вживу подивитись на Юлю Єлістратову, на геніальну тактику Олексія Сюткіна. І, найважливіше, покричати чимдуж, підтримуючи нашу львівську зіроньку Соню Прийму, яка тільки-но зайшла із юніорів в категорію жінок і одразу виборола третє місце серед найсильніших. Взагалі, спостерігати за спортсменами цікаво - розумієш, що порівняно із ними ти просто граєшся в пісочниці, але з дуже реалістичними забавками. Бо от наступного дня на своїй відновлювальній пробіжці я зустріла власне Софію, яка робила те саме. Якось це все кльово, що без спортивного минулого можна в свої 30 мати можливість хоч трішки переживати досвід Pro. Правда, тренер?